Описание
Україна — це земля, де
живуть українці. Вона є всюди там,
де гомонить наша рідна українська
мова й пісня, всюди там, де люди
пам’ятають про спільну минулу
долю й недолю, всюди там, де
люди бережуть давній український
звичай, усюди там, де люди хочуть
свобідного українського життя.
Україна — це великий,
багатий і славний колись край.
Широко й далеко простягся він —
на тисячі дві верстов уздовж,
близько одну — впоперек. Від
швидкої річки Попраду і
болотяного Вепру простягається
Україна по далекий, рудими
степами оточений Каспій, від
гарячого угорського низу й лісових
верхів Карпат аж поза рибний Дін,
від темних борів Біловезької Пущі
аж по вічно кригою скутий Кавказ,
від бездонних боліт Полісся до
сонячних берегів Чорного моря.
Багато-багато в Україні земель,
міст, містечок, сіл. Є в Карпатських
горах згорена Лемківщина, бідна
Бойківщина і бадьора Гуцульщина;
є під Карпатами багате на сіль і
нафту Підгір’я, де лежать старі
українські княжі міста Перемишль
і Галич; є Розточчя зі славним
Львовом, нещасна Холмщина з
Холмом; є лісове Підлясся з міцним
Берестом, є болотяне Полісся з
Пинськом і Мозирем; є стара
Волинь з Володимиром
і Кременцем, Луцьком і
Житомиром; є родюче Поділля з
Терно- полем, Кам’янцем і
Могилевом; є багата на садовину
Бесарабія; є вкрита старими
городищами й могилами Київщина
з золотоверхим Києвом,
гетьманським Чигирином та святою
кожному з нас
Тарасовою могилою коло Канева; є
Чернігівщина, Полтавщина й
Харківщина з безліччю давніх
козацьких міст; є Донеччина з
великими шахтами вугілля й
заліза; є Слобожанщина, що сягла
аж за Дін під Курськ та Воронеж; є
давня запорізька земля у
Херсонщині, Катеринославщині й
Таврії, де на місцях давньої
Запорізької Січі «мудрий німець
картопельку садить», а над морем
розсілись міста Одеса, Миколаїв,
Херсон, Таганрог, Ростов; є й
татарський колись Крим і
підкавказька козацька
Кубанщина, Чорноморія й
Ставропільщина. Хто перелічить ті
міста, містечка, села, слободи,
хутори! Хто про них усіх докладно
розкаже! Грубезної книги на це
треба й не одної! Велика Україна, у
півтора рази більше Німеччини
або Франції, на третину більше
Англії. Та й куди багатша! Було б де
розжитися на славу, і дивувався б
увесь світ, як то щасливо живеться
українському народові.
Правда! Та й тепер
дивується весь світ, але лиш
українській неволі, українським
злидням! Бо сидить український
народ на ланах родючих, на
багатствах великих, над
величними суднохідними ріками й
морями, над великими
торгівельними шляхами. Та
й що йому з того? Від віків різні
чужинці пасуться його потом і
кров’ю, його хлібом, худобою, його
лісом і пасікою, його вугіллям і
залізом. А український народ
останню, кров’ю прикипілу
сорочку для них з плеча здіймає,
останню ложку страви їм віддає,
сам з голоду й холоду гине або йде
в далеку чужину шукати долі: в
Канаду, Бразилію, Сибір, Туркестан.
Чому це так? Чи ті чужинці
такі вже нелюди, що не дають
жити українському народові?
Ні! Це ж такі самі люди, як і
ми, українці, так само як ми
потребують їсти й спати, так само
живуть і вмирають, так само
кохають і ненавидять. Але вони
нам, українцям, були, є і будуть
чужі, а кожен найбільше собі
добра бажає, хоча би другий на тім
мав не знати як потерпати. Це вже
такий закон природи: усі мусять
боротися весь свій вік за існування
своє — не чуже.
Ми, українці, найбільше
через нашу незгідливість не могли
ніколи успішно боротися проти
чужинських впливів. Тому-то в
боротьбі за існування перемогли
нас чужинці й сіли нам на шию
